«Я хочу бачити обличчя того, з ким ми воюємо». Інтерв’ю Фільтра з ТікТок блогеркою.

Акаунт Маргарити «завірусився» у час війни. Майже 12 тисяч підписників спостерігають за тим, як 25-річна українка з кам’яним виразом обличчя вислуховує байки росіян про нацистів в Україні й веде з ними конструктивний діалог у чатрулетці. Фільтр поговорив з ТікТок блогеркою й запитав, чи ефективні такі розмови. 

Чому я почала це викладати в ТікТок? Тому що я не бачила контенту, де люди спокійно вислуховували точки зору одне одного. Найчастіше це максимальна концентрація ненависті одне до одного. Але там, де починаються емоції, закінчується об’єктивність. 

Якщо був би сенс в тому, що я пошлю cвого співрозмовника за кораблем, якби були якісь від того результати,  — я б таке зробила.  Та я розумію, що агресія породжує агресію. Є, наприклад, категорія росіян, які виходять в цю чатрулетку, щоб поспілкуватися з українцями, дізнатися, де правда, але отримують хвилю ненависті з боку українців і не розуміють, чим вона зумовлена.  

Я можу порівняти це з тим, як навчають штучний інтелект:  спочатку спостерігають за якимось об’єктом. От і в мене зараз перша стадія — це слухати, дивитися. Я не провокую, я сканую, що відбувається. 

Зараз я можу виділити кілька категорій своїх співрозмовників: 

• Агресивні росіяни 
• Росіяни, які не були агресивно налаштовані до українців, але під впливом контрагресії такими стали 
• Люди «поза політикою», але які все одно схиляються до того, що «спецоперація» — це вимушений крок 
• Люди, які проти влади і війни, але бояться заявити про свою думку. Одна людина була певна, що за нею вже ФСБшники виїхали під час розмови зі мною. 

І що ж я чую? Який аргумент наводить більшість з цих людей? 

Питають: а чиї бомби? Тобто мені треба піти і знайти уламки ракети, щоб довести їм, що вони російські, а не українські. 

Пропаганда нав’язала їм думку, що ми тут самі себе знищуємо. 

Коли я наводжу приклади зі ЗМІ, вони в це не вірять, тому що для них ЗМІ не існує. 

Чоловіки старшого віку вже мають якийсь бекграунд упередженості. Вони всі розповідають мені про НАТО, а коли запитаєш, що таке НАТО і чим воно загрожує — ніхто не може відповісти на питання. 

Це отой типовий пострадянський батя, який не сприймає тебе, тому що тим мала, не шариш, і ти піди книжку почитай.  Таких типажів теж багато, я б це назвала ейджизмом і сексизмом. 

Часто люди починають сумніватися у своїй думці, коли вони самі її озвучують. Я навіть не втручаюся ще в цей процес, а людина вже починає розуміти, що сама ж верзе нісенітницю. 

Більшість людей не витримує зі мною розмову довше, ніж годину, закінчується це тим, що вони вмикаються і ми не доходимо ні до якого висновку. 

Саме після цього експерименту я зрозуміла , наскільки вони налаштовані на реванш, і це мене злякало.  

В мене чомусь є таке відчуття, що якщо зараз люди усвідомлять, що вони програли, і навіть якщо після путіна прийде опозиціонер і почне перелаштовувати країну на демократичний лад, то після цього лишається ще покоління людей, які росли і формували свою свідомість під впливом пропаганди. Вони можуть почати повертати цей імперіалізм і дати старт реваншизму. 

Це точковий експеримент. З кожною людиною треба копати. Я не знаю, наскільки мене вистачить. Але я відчуваю, що я стаю більш «підкованою» в цій справі, бо вже розумію, чого очікувати від людей,  я можу передбачити, що вони мені скажуть. 

Мене запитують часто, як я можу витримати так довго. У мене є кілька лайфхаків. Коли відкриваю комп’ютер, я розумію: я зараз буду говорити не з людиною, а просто з картинкою, буду чути просто звук, я не знаю, хто ця людина, чим вона живе. Я розумію, що ця людина нічого не зробить мені через екран. Я ж не маю емоційного зв’язку з людиною. 

Мені б дуже хотілося вірити, що я можу відкирити комусь очі, але я не романтизую цю стратегію.

Я розумію, що ця людина жила в іншому інфопросторі все життя. І я усвідомлюю, що це крапля в морі, але як казали люди в коментарях, я можу посіяти в них це зернятко сумніву.  

Якщо людина шукає альтернативні думки — це вже добре.