«Ты что, не русская?». Досі пам‘ятаю свій дитячий страх відповісти, що я кримська татарка.

Сьогодні, 18 травня, в Україні щорічно відзначається День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Одна з представниць кримськотатарського народу поділилась із Фільтром історією своєї родини. 

Неможливо знайти хоч одного кримського татара, чия родина не постраждала від депортації. Радянська влада примусово вивезла усіх з їхньої рідної землі. Лише на Арабатській стрілці поруч з Азовським морем забули про один населений пункт. Але його жителів потім просто завантажили на корабель, який потопили.

До депортації кримські татари становили половину населення півострова. А після – їх там не залишилось зовсім. На момент депортації усі, хто жив в Криму, спілкувались кримськотатарською мовою. Після повернення було майже неможливо навіть її вивчати.

Всі історичні назви були перейменовані, всі архіви засекретили, була зруйнована кримськотатарська ідентичність.

На момент депортації моїй бабусі було всього 12 років. Але вона в деталях пам’ятає ранок 18 травня 1944 року, коли до її домівки прийшли співробітники карального органу НКВС. О 4 ранку вони постукали у двері зі словами: «Збирайтеся, вас оголошено зрадниками Батьківщини. У вас є 15 хвилин на збори».

У мами моєї бабусі почалась істерика, вона була налякана та розгублена. Але бабуся, попри свій юний вік, зорієнтувалась: взяла валізи, сімейні фотографії, золоті прикраси та трохи їжі. Саме це дозволило їм врятуватись та зберегти пам’ять про дім.

На момент депортації в Криму були лише жінки, діти та літні люди, адже всі боєздатні чоловіки служили в червоній армії. А інших, які не могли служити, за місяць до депортації забрали у трудову армію. Тато бабусі також там перебував.

Крім того, за певний час до депортації в Криму провели перепис населення з позначенням національності. Бабуся казала, що в когось навіть ворота позначали, щоб не залишити жодного кримського татара на їхній власній землі.

Всіх кримських татар повантажили у потяги для худоби — у них вони їхали цілий місяць. Люди не взяли з собою достатньо їжі, бо не знали, куди й на скільки їх забирають з дому. В туалет ходили прямо в потязі, бо було страшно, що потяг поїде без них. Це спричинило страшну антисанітарію, що призвело до смерті багатьох людей. А одну з бабусь моєї бабусі розчавив потяг, коли вона вийшла в туалет.

Бабусю з мамою депортували в Узбекистан. Коли потяг прибув в країну, місцеві жителі зустрічали їх з камінням. Їм сказали, що це приїхали зрадники Батьківщини. Але коли з вагонів почали виходити ледь живі люди — узбекистанці опустили руки. Вони були шоковані.

Бабусю з мамою поселили в хлів для баранів. На ранок вони прокинулись повністю покусані блохами від худоби. До того ж в потязі захворіла мама бабусі. Вона хворіла ще декілька місяців і ледь не померла.

В перші місяці було дуже важко, бо не було, що їсти. Видавали лише невеличкі куски хліба, який ділили на всіх. Врятувало лише те, що в Узбекистані вдалось знайти тітку, яка продавала свої золоті прикраси та годувала їхню родину. А ще влітку були фруктові дерева, які не дали померти з голоду.

Улюбленою стравою моєї бабусі до кінця життя була яєшня. Бо коли вона маленькою ходила в гості до подруги в Узбекистані, її мама готувала їй цю страву. У бабусі ж тоді не було їсти майже нічого.

Після завершення Другої світової війни в Крим почали повертатись чоловіки. І хоч вони вважались переможцями у війні, радянська влада не пустила їх у Крим — в їхні будинки вже заселили росіян. Бабусиному татові вдалось знайти їх в Узбекистані. Там він, на щастя, знайшов роботу, що було великою складністю. Адже вступити в університет або знайти нормальну роботу було практично неможливо просто тому, що ти кримський татар. Було заборонено покидати місце проживання, щомісяця потрібно було ходити відмічатись у коменданта.

Кримському народу офіційно дозволили повернутись на Батьківщину – у Крим – лише у 1989 році. Але ні придбати житло, ні знайти роботу було неможливо. До того ж, нове місцеве населення було дуже вороже налаштоване до кримськотатарського народу. Їх зустрічали там з ненавистю. Мого батька люди, яких він вважав своїми товаришами, побили лише через його етнічну приналежність.

Коли я пішла до школи, то також відчувала на собі ненависть до кримських татар. В школі було лише 2 класи з кримськотатарською мовою — вони вважались найтупішими. І вчителі також так до них ставились і навіть про це говорили.

Якось я йшла до школи й дівчинка мене запитала: «Ты что, не русская?». Пам’ятаю свій дитячий страх відповісти, що я кримська татарка.

Після окупації Криму росією я написала у своїх соцмережах, що неправильно підтримувати окупацію. Однокурсник відповів, що кримські татари краще б промовчали про зрадництво. Минуло 70 років з дня депортації.