Чи справді в СРСР усім роздавали квартири?

Нині ностальгія за життям в СРСР — це скоріше ностальгія за своєю молодістю, аніж за високим рівнем життя. Радянська пропаганда тримала людей “за залізною завісою” та переконувала, що вони живуть краще за всіх.

Звідти й пішли міфи про найкращу медицину, освіту, безоплатне житло та інші приємні привілеї для простого народу. Але чи справді все було так райдужно?

Фільтр розпочинає  новий спецпроєкт, в якому розвінчуватимемо міфи про “блага” Радянського Союзу. Розпочнімо з “безоплатного” житла.

Поціновувачі Радянського Союзу часто люблять згадувати безоплатні квартири, які нібито роздавали просто так. Щоправда, не всі доживали до цього моменту.

Окрім усім відомих довжелезних черг очікування на житло, були й інші негативні аспекти.

Обрати будинок, район чи поверх самостійно було майже неможливо.

Якщо звичайна сім’я із декількома дітьми хотіла заселитися в більшу квартиру, то доводилося “підключати” знайомства, оббивати пороги та носити хабарі.

Як правило, це був хороший імпортний коньяк та цукерки, бо звичайні продукти через дефіцит були розкішшю, куди ціннішою за гроші.

І змога таким чином отримати житло була не у всіх. Громадяни мали радіти тому, що їм видали.

Коли врешті людині вдалося отримати “безоплатне” житло, то вона не ставала його повноцінним власником — квартира належала підприємству, яке її видало.

Адже видавали квартири лише громадянам, які невпинно працювали на благо держави.

Люди не могли самостійно розпоряджатись житлом, до прикладу, продати.

Стати повноцінними власниками квартир люди змогли лише після розпаду СРСР.

“Сталінки” — найелітніший варіант будинку, у якому можна було отримати житло.

Окрему квартиру в “сталінці” давали лише “наближеним” до влади громадянам: військовим, правлячій еліті та іншим працівникам апарату.

Цілу оселю могли отримати звичайні працівники, лише якщо дуже “послужили” перед державою.

А всім іншим зазвичай видавали одну кімнату на цілу сім’ю. Так і з’явилися “комунальні квартири”.

Тобто сім’я із 4 осіб могла отримати від держави лише одну кімнату. А вбиральню, коридор та кухню була змушена ділити із сусідами.

Після Другої світової почали будувати “хрущовки”, які дозволили розселити людей з комуналок у 5-поверхівки, проте вже зі своєю окремою квартирою з кухнею та санвузлом.

Гаслом такої кампанії було “для кожної сім’ї — маленьке житло, але своє”.

Будинки виконані із дешевих матеріалів, з однотипним плануванням та без ліфта.

Проте й тут в маленькі квартири селили великі сім’ї із дітьми, бабусями та дідусями.

У 70-80 роках минулого століття в СРСР на зміну “хрущовкам” прийшли малоякісні панельні будинки.

Через велику густоту населення виникла необхідність будувати вище житло, зазвичай це були 9-поверхівки. Величезні ділянки землі заливали бетоном та швидко будували однотипні нові райони. Тому в різних країнах та містах ми й досі маємо однакові сірі райони з ідентичними дворами та під’їздами.

У цих будинках вже могли видати по окремій кімнаті на дитину, за умови якщо в сім’ї діти різної статі. Це вже було просторіше та комфортніше житло.

Проте отримати таку квартиру було надскладно, потрібно було знову-таки чекати в довжелезних чергах, оббивати пороги та носити хабарі.

Радянська комуністична машина хотіла створити ілюзію рівності та опіки над своїми громадянами.

Насправді ж люди жили при повному дефіциті, не маючи змоги ввечері купити пачку масла. Ніхто не виділявся, всі жили в однаково поганих умовах й не бачили іншого життя та інших можливостей.

Отримуючи “безоплатне” житло, люди хибно вважали, що держава за них дуже піклується.

Громадяни СРСР гадки не мали, як живуть люди в розвинутих країнах. Таким чином режим контролював людей. Їм вселяли думку, що без держави вони — ніщо.